Магія Буковини: Пам'ятаймо: Віктор Максимчук

17 квітня ми мали би віншувати з славним 60-річчям шанованого Віктора Максимчука. Багато теплих, вдячних, відверто-справедливих слів сказали би. Яскравими весняними квітами би прикрасився цей день...

Не судилося... Та все-одно ці два роки, що відділяють нас у реальності, слова вдячності і глибокої поваги підносяться туди, де раює його душа...

Кажуть «незамінимих людей немає». Велике питання. Але однозначно, є незабутні. Таким є Віктор Максимчук. Навдивовижу позитивна, відкрита, обдарована постать на теренах буковинської культури. Не хотілося б пафосу, бо він таким не був. Одержимий роботою і творчістю – так. Але простим у спілкуванні, щирим, відвертим. Проте в рік його 60-річчя (як же мало відведено!) варто згадати його творчий статус: був членом Національних Спілок журналістів і кінематографістів, публіцистом,прозаїком, поетом, головним редактором літературно-мистецького журналу «Німчич», головою об’єднання творчої інтелігенції Вижниччини. Значимість, рівень і затребуваність творчості Віктора Петровича відзначено лауреатством літературних премій імені Г.Гараса, Д.Загула, І.Бажанського, а також премією журналу «Німчич». У 2014 р. В.Максимчука визнано лауреатом XV Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Перша книга « Незваний гість» вийшла у 2003 р. Відтоді поезія, проза, численні рецензії, інтерв’ю стали публічними виразниками його думок, сумнівів, відчуттів, перелившись на сторінки 11 книг. Серед них - авторські "Незваний гість", "Кує літа зозуля", "Я мов натужена струна", "Осінь на пероні", "Іду до себе", "Дорогами життя". А ще упорядкування книг колективного авторства, численні відгуки, рецензії, публікації в журналах.

Справедливо вважається, що очі- це дзеркало душі.

Віктор Петрович завжди відкрито дивився у вічі життю з усіма його викликами. Ніколи у його погляді не було лукавства чи запопадливості. Були доброзичливість, часом, непримиренність, вимогливість або підбадьорення. Це був завжди погляд, сповнений оптимізму і віри в майбутнє.Таких людей називають світлими людьми. Водночас, людиною був запальною. Був і рішучим, і рвійним. Був наполегливим і послідовним. Але ніколи - байдужим. Міг би багато здійснити добрих справ, якби підступна хвороба не зупинила його ходу.

Що привело до літературної творчості людину, фахом якої до певного часу була служба у органах внутрішніх справ? Не знаю достеменно, але саме Вікторове слово дає впевненість, що небайдужість, причетність до громадського життя, глибоке знання життя з його реаліями, співвідчуття в унісон з простим народом. А ще, закладені батьками високі духовні орієнтири, вміння відділяти "зерна від полови", віра в світле майбуття для всієї Україні і кожного з нас, зокрема. Його душа була камертоном сьогодення з його радощами і печалями. І це сприяло формуванню творчого потенціалу. Окрім того, читання, що було його дозвіллям спонукало спробувати і власні сили.

Біля домашньої бібліотеки.

У анкеті "Поетичної майстерності" на питання "У кого навчаюсь" відповів: Ліна Костенко, Марія Матіос, Тамара Севернюк, Володимир Михайловський. Справді, високі орієнтири. А з двома останніми у Віктора Петровича склалася справжня дружба. Щира, відверта, паритетна і віддана. Він умів чути поради, цінував підтримку і так само поступав з молодими авторами.

З В.Михайловським

З Т. Севернюк

І.Стеф'юк, ведуча презентації В.Максимчука.

Таку ж щиру дружню руку простягнув Віктор Петрович і нашому клубу "Дебют-Читання". З першої зустрічі ми відчули доброзичливу підтримку, відверте зацікавлення новими іменами. Не один "Дебютівець", хто сьогодні вже має власні книги, стартували саме зі сторінок "Німчича".

І підтримував нас до останнього, вже будучи важко хворим, зібрав підбірку творів наших авторів, та вийшов з друку журнал уже без нього. Проте, публікації у ньому були. Завдячуємо дружині Анні Клим. Бережемо вдячні спогади.

Знали і поважали В.Максимчука не лише на Буковині. З сусідніми, Івано-Франківськими літераторами його поєднували міцні творчі і дружні зв'язки, вони незмінно взаємно відвідували літературні заходи і проводили спільні гуцульські фестивалі. Тому і часописи " Гуцульський край" та "Джерельні дзвони" відгукнулися грунтовною меморіальною публікацією та віршем самого В.Максимчука.

Запрошуємо всіх, хто має добру пам'ять про цікаву людину, талановитого літератора, активного організатора, учасника, хронографа культурного життя Вижниччини, щирого друга до перегляду книжкової виставки у відділі краєзнавства обласної бібліотеки.