Чернівці Катерини Коркач- Валієвої

 

Вже давно маю намір поговорити про художників, які на полотнах створюють  свої Чернівці . Мабуть, мало хто заперечить мені, що наше місто найкраща модель для митців різних жанрів: архітекторів, кіномитців, літераторів, фотомайстрів. А для художників - то  справжнє свято-таїна спілкування з містом. Ми милуємося  і надихаємося їх роботами, дивуємося, як авторів зачаровують окремі будинки, вулиці, елементи, на які не часто звертаємо увагу ми  у повсякденні. А коли трапиться, скажімо,  певна з робіт романтичного львів'янина Ігоря Кухарського, відразу почуваєшся незнайомкою  минулої епохи, що  каретою проїжджає вечірнім містом. І потайки пишаєшся, що наше місто взяло у полон ще одного митця.

Або нещодавно запропонована Оленою Карпенко добірка листівок авторства Андрія Господарьова.

Про автора тоді, крім імені, не вдалося віднайти інформації. Однак сила Фейсбуку таки - сила. Вікторія Тучинська підказала, що автор був студентом чернівецького ВУЗу, але навчання не закінчив і залишив місто. І приємно, що у автора були саме такі асоціації з Чернівцями. Вони казково-добрі. А ми заповнили ще одну краєзнавчу порожню клітинку.

 

Та це преамбула до знайомства з талановитою уродженкою Чернівців Катериною Коркач- Валієвою. Абсолютно випадкове, але таке приємне знайомство із світлою, щирою, відкритою мисткинею. Тендітною зовні і з незламною потужною силою духу. Катерина - це боєць, мужній і цілеспрямований. Авторка у Чернівцях народилася, але проживає у Дніпрі. Хоча щолітні  канікули, проведені  у бабусі в дитинстві встигли зародити в душі безмежну любов до міста. І, як говорить сама Катерина Анатоліївна, до 2014 року вона досить активно творила на тему міста її дитинства.  Лише затьмарює нинішнє спілкування  з ним війна, котра і стала причиною її евакуації до Чернівців.  Сьогодні пані Катерина активно продовжує волонтерити, бо почали з чоловіком це робити ще від 2014 року. Чоловік нині захищає Україну і нас  у ній зі зброєю в руках, а Катя разом з іншими чернівчанками і переселенками плетуть маскувальні сітки.  Сподіваюся, що з Перемогою повернеться до авторки і натхнення.І ми ще побачимо її нові Чернівці.

  За освітою - художник- дизайнер, до війни займалася комп'ютерним дизайном. А роботи, з якими ми знайомилися  на відкритті "Оhen Air Library" ( точніше копіями, бо оригінали залишилися в Дніпрі) створені ще орієнтовно 10-12 років тому. Виконані у різних техніках: акварелі, графіці, і, навіть, витинанці. 

Хто не зміг бути з нами і особисто познайомитися з художницею, запрошую до перегляду.

Місце зустрічі - Дебют

 

Яким би тривожним не був час, та творчість завжди надавала наснаги. І авторам, і всім, чиї душевні камертоні налаштовані на акумулювання позитивної енергії, щоб нести її далі.
Так склалося, що цьогоріч ми зібралися вперше. І тому зустріч була особливо теплою і щиро-радісною. Але теми війни уникнути неможливо. Навіть у нашому, віддаленому від безпосередніх воєнних дій, місті ми не знаходимося остронь. Волонтерство, велика кількість внутрішньо-переміщених, обпалених війною людей - все це не могло не резонувати у душах творчих чернівчан. І біль - єдиний на всіх, і підтримка наша - усім.
 Марина Провоторова
«Та я ж бозна-звідки...
І дім мій, де відчай,
де смуток, де біль...
Я хочу додому...» 
    Сповнені новими реаліями поетичні рядки нашої гості - журналістки, громадської діячки, поетеси, переселенки з Сєвєродонецька Марини Провоторової "Я хочу додому", "Діалог з донечкою" та присвята рідному місту, свято якого відзначалося би кількома днями раніше у мирний час , відгукнулися і болем, і співпереживаннями, і сподіваннями на лікувальну гостинність Буковини, яка хоч і не замінить батьківщини, але стане другою затишною домівкою.
Валентина Мацерук
« Ця біда на півдні і на сході –
Ми її боялись недарма.
«Небо це мені не до вподоби».
«Вибач, сину, іншого нема»…»
  Україна – єдина країна. Єдина наша Батьківщина, і єдина, тобто спільна для нас, у якому б регіоні ми не мешкали. Тому так органічно звучить переклад з російської вірш «Лелека» («Аист») харківського поета В. Ковальчука у авторському виконанні Валентини Мацерук. Із власних Валентина поділилася поезіями «Можу слухати тишу, як класику», «Розбита ніч, розбитий сон», тематично пов’язані з тривогою, переживаннями за рідних, звуком сирен.
Лілія Бойчук 

« ти мусиш піднятися, можливо з останньої сили.
знай, що коли ти вище - ніхто тебе не переможе»;

"...війна розблокувала наше серце..."- лейтмотив поезії і прозового етюду Лілії Бойчук :«Коли з-під ніг вибито землю», «Давай, коли закінчиться війна», "Кава в її горняті..."

Олена Дика ( Хелена Щира)
Музика, незмінно присутня у творах Олени Дикої, відчувалася навіть при слуханні тексту «Весна у чорно-білому» (така назва початку її нової повісті). Сюжет і його подача ніби перенесли нас у перші, приголомшливі дні війни, і ми, ті, що не чули вибухів, не були під острілами ніби опинилися у тому страшному підвалі, де надала сили не впасти у відчай маленька скрипалька.
Ірина Горбачевська
Від війни страждають не лише люди. Творини, позбавлені мови, мабуть, гостріше сприймають і переживають реалії. Традиційно, без написаного тексту, акторськи передала сюжет про собаку «Лакі щасливчик», що теж потрапив у незвичні обставини, Ірина Горбачевська .
  Раїса Рязанова

«Я в мир смотрю и вижу сотни лиц –
лишённых жизни и лишённых крова…
И треплет алый парус мой сурово
кровавый ветер с северных границ.»

Проза змінювалась поезією, багатогранною і по-різному рефлексуючою на тему, яку ніхто не здатен обійти - чи-то споглядально, чи філософськи, чи гнівно-засуджуюче, але завжди співпереживаючи. Рядки віршів Раїси Рязанової « Я в дзеркало дивлюсь, себе

 не впізнаю…», «Коли ти так близько до краю, то страху немає уже…», «Знову не спиться …»
Сергій Воронцов
І навіть, тексти, що безпосередньо віддалені у часі і просторі, як оповідання С. Воронцова «Блазень Макс» підсвідомо перекидають місток у сьогодення. А ми проникаємося аурою старовинних Чернівців. Цікавинкою, навіть назвала би родзинкою, став переклад публікацій "Умови Буковини» під псевдо «Доктор Л.» (за припущенням перекладача і виконавця С.Воронцова – журналіст Леон Леберг), тектсу з віденського журналу «Гуморист» за 1844 р. Умовно можна вважати це першою згадкою про «Чернівці - це маленький Відень»: "Багато віденців не зможуть втриматися від поблажливої усмішки при словах "маленький Відень", незважаючи на наведені докази, але їм можна зауважити , що у нас тепер є "Херренштрассе", так само, як у них..."

Софія Березіна
« Яке це щастя, коли поряд є людина, з якою пауза у бесіді не перетворюється на пустоту!»

І навіть родинні історії, щемні і душевні, довершено літературно описані і передані авторським читанням Софії Березіної - «Разом у горі і радості» ведуть уяву за героями через роки і події, поділяючи і приєднуючись до доль людей і країни. Через особливості різних історичних періодів на Буковині,наслідки 1 і 2-ї світових воєн, через нелегкі шляхи повернення додому, в Хотин.

Було б несправедливим вважати, що засідання клубу пройшло у мінорі, де звучала важка тема війни. Тексти чергувалися: проза з поезією, сумні ноти із жартами, трагічне змінювалося оптимістичним. А віра у перемогу надихає творити і, здавалося б, повсякчасні враження вже набувають іншого звучання у поетичному переосмислені авторів.
 Ольга Васкан

" Нарешті дощ. Збирає хмари небо.
І спека відступає до пори.
Іди собі і більшого не треба,
Дощем накритий, хоч не говори.
Не думай ні про війни, ні про біди,..»
Такими ліричними були вірші Ольги Васкан «Живеш та дихаєш», «Мелодія дощу», «Зростають гори», «Ранок: ми, сонце і тиша», «Дівчинка ходить на пальчиках».

 Галина Пелепюк-Мрихіна

«Моя найпоємніша мрія злилася з мрією всіх моїх співвітчизників, вона водночас проста і найбільша: мир. Нехай він для нас всіх якнайшвидше настане!»- так закінчується проза "Про мрії". У короткому оповіданні промайнуло все - від дитячих очікувань, підліткових фантазій до сьогоднішньої, єдиної, яку виношуємо ми всі без виключення.